Жив-був один чоловік, і був у нього луг десь на косогорі, а на лузі стояв сарай і там зберігалося сіно. Тільки в останні роки не багато там припасів було, тому що кожен рік, на Іванову ніч, коли трава всього соковитіше і густіше, унадився хтось об'їдати весь луг, та так, наче по ньому пройшло ціле стадо. Раз так було, і два так було, а на третій раз господареві то набридло, і він сказав своїм синам, що треба їм постерегти біля сарая, щоб не з'їли у них траву, як у минулі роки; а було у нього три сини, третій був Аскеладден. - Хто з вас піде, нехай дивиться в обидва, - так сказав батько.
Жив-був один чоловік, і був у нього луг десь на косогорі, а на лузі стояв сарай і там зберігалося сіно. Тільки в останні роки не багато там припасів було, тому що кожен рік, на Іванову ніч, коли трава всього соковитіше і густіше, унадився хтось об'їдати весь луг, та так, наче по ньому пройшло ціле стадо. Раз так було, і два так було, а на третій раз господареві то набридло, і він сказав своїм синам, що треба їм постерегти біля сарая, щоб не з'їли у них траву, як у минулі роки; а було у нього три сини, третій був Аскеладден.
- Хто з вас піде, нехай дивиться в обидва, - так сказав батько.
Спочатку пішов старший син чатувати луг.
"Ну, тепер ні людина, ні звір, ні сам диявол мою траву не чіпатиме", - думав він.
Ось настав вечір, забрався старший син на сінник і ліг спати. Тільки раптом серед ночі піднявся страшний шум і земля загула, затремтіла так, що біля сараю трохи дах не обвалився. Схопився старший син - і побіг що є сили, навіть жодного разу не озирнувся. А всю траву знову хтось об'їв, як і в минулі роки.
Ось на другий рік, в Іванову ніч, батько знову каже, що не справа їм віддавати всю траву невідомо кому.
- Нехай один із вас знову піде чатувати, та хай стежить гарненько, - сказав він.
Вирішив середній син спробувати щастя. Забрався він на сінник і ліг спати, так само як його брат. І знову посеред ночі піднявся страшний шум і земля затремтіла ще сильніше торішнього. Почув це середній син, злякався і пустився навтьоки, та так, ніби йому за це гроші платили.
На третій рік прийшла черга Аскеладдена. Зібрався він на луг, а старші брати і давай над ним сміятися.
- Ну, ти-то вже напевно вбережеш наше сіно! Недарма ти тільки і вмієш, що біля печі сидіти та в золі копатися! - Говорили вони.
Але Аскеладден не став їх слухати, а, як тільки настав вечір, пішов на луг, забрався на сінник і ліг, і ось скоро знову піднявся шум і затремтіла земля. "Нічого, тільки б гірше не було", - подумав Аскеладден. Тут земля ще сильніше затремтіла, і соломинки так і застрибали навколо Аскеладдена. "Нічого, тільки б ще гірше не було", - подумав Аскеладден. Затремтіла знову земля, та так, що Аскеладден злякався, як би дах на нього не впав. Але було це недовго, а потім одразу стало все навколо тихо-тихо. "Цікаво, чи буде знову шум чи ні?" - Подумав Аскеладден. Але шуму більше не було, все було тихо. Полежав трохи Аскеладден і чує, як ніби кінь стоїть біля комори і жує. Виглянув він обережненько за двері - і бачить: стоїть кінь і жує траву, та такий великий, гладкий і красивий кінь, якого Аскеладден в житті своєму не бачив. Тут же було сідло і вуздечка і ще лицарська кольчуга, і були вони мідні, та так і сяяли. "Ага, так це ти з'їдаєш наше сіно, - подумав Аскеладден. - Ну, більше я тобі цього не дозволю!"
Взяв він скоріше вуздечку, перекинув через коня, і кінь завмер як укопаний. І став він такий слухняний, що Аскеладден міг робити з ним усе, що душі завгодно. Сів він на коня і поскакав у таке місце, про яке ніхто нічого не знав, та там коня і залишив.
Повернувся він додому, а брати стали над ним сміятися і питати, як він провів ніч.
-Признайся, адже недовго ти пролежав у сараї, хоч додому і не поспішав повертатися!
- Я спав на сіннику, поки мене сонце не розбудило, і нічого не бачив і не чув. А чого ви там злякалися, зрозуміти не можу! - Відповідав він братам.
- Що ж, подивимося, чи добре ти луг вартував! - Сказали вони.
Пішли туди і бачать: стоїть трава така ж густа і висока, як з вечора була.
На наступну Іванову ніч все було точно так само: старші брати побоялися йти стерегти леваду, а Аскеладден пішов. І сталося в точності те ж, що і в минулому році. Спочатку пролунав шум і затремтіла земля, потім - знову, потім - утретє. І всі три рази набагато-набагато сильніше, ніж у минулому році. А потім знову стало тихо-тихо. І почув Аскеладден, як хтось жує біля дверей. Виглянув він обережніше за двері і бачить: стоїть кінь і жує, і кінь цей ще більше і гладкіше колишнього. І було в нього на спині сідло, і була на шиї вуздечка, а поруч лежала лицарська кольчуга з чистого срібла, і так вона сяяла, що очам було боляче. "Ага, так це ти вирішив сьогодні з'їсти наше сіно, - подумав Аскеладден. - Та тільки я цього тобі не дозволю! "Взяв він вуздечку і накинув прямо на кінську гриву, і став кінь смиренним, як ягня. Ну, відвів його хлопець в те саме місце, де перший кінь стояв, а сам повернувся додому.
- Ну, як сьогодні? Хороша, мабуть, наша травичка? - Запитали брати.
- А як же, - відповідав їм Аскеладден. Пішли вони на луг і бачать: трава як була висока й густа, так і залишилася. Тільки не стали вони від цього до Аскеладдена добрішим.
Ось втретє настала Іванова ніч, і знову старші брати бояться йти вартувати луг. Уже так вони тоді злякалися, коли в сараї лежали, що на все життя запам'ятали. А Аскеладден взяв і пішов. І сталося все точно так само, як в минулий і позаминулий рази. Тричі тремтіла земля все сильніше і сильніше, і наостанок хлопця так і кидало від стіни до стіни, а потім раптом стало тихо-тихо. Полежав трохи Аскеладден і чує, як хтось жує біля дверей. Виглянув він за двері і бачить: у самої комори стоїть кінь, набагато більше і гладкіше, ніж ті, яких він вже піймав, а на коні сідло і вуздечка й лицарські обладунки з чистого червоного золота.
"Ага, так це ти сьогодні зібрався з'їсти наше сіно, - подумав Аскеладден, - та тільки я тобі не дозволю!" Взяв він вуздечку і перекинув через коня; кінь так і завмер, наче його до землі прибили цвяхами, і тепер Аскеладден міг робити з ним усе, що душі завгодно. Відвів він коня туди, де перші два стояли, а сам повернувся додому. Брати знову стали над ним сміятися.
- Вірно, добре ти стеріг траву, - говорили вони, тому що Аскеладден так і спав на ходу.
Але Аскеладден не став їх слухати, а сказав їм, щоб вони пішли самі та подивилися. Пішли вони і бачать: трава і на цей раз залишилася висока і густа.
У короля тієї країни, де жив батько Аскеладдена, була дочка, і тільки тому він погоджувався віддати її в дружини, хто вибереться на скляну гору; ця скляна гора була висока-висока і гладка, як лід, і стояла вона біля самого королівського палацу. На самій верхівці цієї гори сяде королівська дочка і триматиме три золоті яблука. І той, хто вибереться на самий верх і візьме яблука, і отримає принцесу і півкоролівства на додачу. Так король звелів оголосити по церквам своєї країни і у всіх сусідніх королівствах.
А була принцеса така красуня, що хто її не побачить - хоче не хоче, відразу в неї закохувався. І зрозуміло, всім принцам і лицарям з усього світу хотілося отримати її і півкоролівства на додачу. Прискакали вони на своїх конях, коні так і танцювали, а обладунки у лицарів так і блищали, і кожен думав, що королівська дочка дістанеться неодмінно йому. І от коли прийшов призначений день, біля скляної гори кишіли лицарі і принци, а всі, хто тільки міг ходити або повзати, прийшли подивитися, кому ж дістанеться принцеса; пішли туди й брати Аскеладдена, а його з собою взяти ні за що не захотіли.
- Як побачать нас з таким голодранцем, та ще чорним і брудним від золи, всі будуть над нами сміятися, - говорили вони йому.
- Ну що ж, тоді я сам піду, - сказав Аскеладден.
Ось прийшли брати Аскеладдена до скляної горі, а лицарі і принци вже на конях скачуть та так стараються, що коні всі в піні. Тільки користі від цього жодної: як ступить кінь копитом на скляну гору, відразу вниз і ковзає; жодному навіть близько до вершка не вдалося піднятися. Воно й не дивно: гора була гладка, як віконне скло, і крута, як стіна.
Однак принцесу і півкоролівства на додачу кожен не проти отримати - ось вони й скакали і ковзали без кінця. Під кінець коні так втомилися, що більше вже скакати не могли, і так спітніли, що піна з них так і валила, і тут уже принцам робити було нічого. Король хотів було оголосити, що все відкладається до іншого разу, але тільки він про це подумав, як в ту ж мить з'явився новий лицар на такому красивому коні, якого ще ніхто ніколи не бачив, і був він в мідній кольчузі, і сідло з вуздечкою теж були мідні, і все це так блищало, що дивитися було боляче. Інші лицарі закричали йому, щоб він даремно не намагався, - все одно у нього нічого не вийде. А він не став їх слухати, поскакав прямо до скляної горі, і - наверх як ні в чому не бувало, і, ні багато ні мало, піднявся на цілу третину, а потім повернув коня і спустився вниз. Такого красивого лицаря принцеса ніколи ще не бачила, і, поки він скакав по горі, вона сиділа й думала: "Хоч би він піднявся!" І коли він повернув коня, вона кинула золоте яблуко йому вслід, а воно потрапило йому в лати на нозі. Ось спустився він з гори і поскакав своєю дорогою, та так швидко, що ніхто й не помітив - куди. Увечері всіх лицарів і принців покликали до палацу, щоб знайти того, у кого золоте яблуко. Але ні у кого його не було; один за одним приходили лицарі і принци до палацу, і ніхто не міг показати яблуко.
Увечері повернулися додому і брати Аскеладдена і розповіли про все: як спочатку ніхто й близько на вершок не міг піднятися по скляній горі, а потім прискакав лицар в мідних обладунках, і вони так блищали, що боляче було дивитися.
- Цей скакати вміє, - говорили брати Аскеладдена, - він піднявся на скляну гору на цілу третину, а міг би і вище, якщо б захотів, тільки він узяв та повернув коня - видно, вирішив, що на перший раз вистачить.
- Ех, от би мені поглянути на нього, - сказав Аскеладден; він, як завжди, сидів біля печі і в золі порпався.
- Ну так! - Відповіли йому брати. - Тебе тільки там не вистачало, брудна ти скотина!
На другий день брати знову зібралися в дорогу, а Аскеладден знову просився разом з ними, а вони ніяк не хотіли його брати.
-Занадто ти брудний і огидний, - говорили вони.
- Ну що ж, раз так, я сам піду, - сказав Аскеладден.
Прийшли брати Аскеладдена до скляної горі, а лицарі і принци вже знову на конях - видно, наново їх підкували. Тільки й це не допомогло - знову ні одному навіть і близько на вершок піднятися не вдалося. Загнали вони вкрай своїх коней, і більше їм робити було нічого. І знову хотів було король оголосити, що все відкладається до іншого разу, - може, тоді справа краще піде. А потім вирішив він трішки почекати - чи не з'явиться лицар в мідних обладунках. Тільки він це подумав, як в ту ж хвилину показався кінь, ще набагато гарніше, ніж у лицаря в мідних обладунках, а сидів на ньому лицар у срібних обладунках, і сідло і вуздечка теж були срібні, і все це так блищало, що далеко навколо так і йшло сяйво. Знову закричали йому інші лицарі, щоб він не старався даремно, а він і не став їх слухати, поскакав прямо до гори і - наверх, і ще вище піднявся, ніж перший лицар, і ось піднявся він на дві третини, повернув коня і спустився вниз. А принцесі він ще більше першого сподобався; вона сиділа і мріяла: "Тільки б він піднявся!" І коли він повернув коня, вона кинула йому вслід друге яблуко, і воно потрапило йому прямо в ногу та там в латах і застрягло. Ось спустився він зі скляної гори і поскакав геть, та так швидко, що ніхто й не встежив - куди.
Увечері знову запросили всіх лицарів і принців в палац до короля і принцеси, і знову ні в кого не було золотого яблука. Прийшли брати додому і все розповіли; як всі пробували, та ніхто не міг піднятися на скляну гору.
-А потім з'явився лицар у срібних обладунках, зі срібною вуздечкою, - сказали вони, - цей, видно, скакати вміє; він піднявся на дві третини, а потім повернув коня. Ось це було видовище! І принцеса кинула йому друге золоте яблуко.
- Ех, от би мені подивитися, - сказав Аскеладден.
- Тебе там не вистачало! На ньому кольчуга світилася, як те вугілля, в яких ти копатися, брудна скотина! - Відповіли брати.
На третій день знову було точно так само.
Знову Аскеладден просився разом з братами, і знову вони не хотіли його брати. І знову ніхто не міг навіть близько на вершок піднятися по скляній горі. Всі тільки й чекали лицаря в срібних обладунках; але про нього не було ні слуху ні духу. І ось показався вершник, кінь під ним був такої краси, що й описати неможливо, а обладунки, сідло і кольчуга були з чистого золота і так блищали, що далеко-далеко від них розходилося сяйво. Інші лицарі і принци навіть не стали кричати йому, щоб він даремно не намагався, - вони й слова не могли вимовити від подиву, побачивши таку красу. Він поскакав прямо до гори і злетів вгору, як пір'їнка, так що королівська дочка навіть і побажати не встигла, щоб він дістався до верхівки, а він вже був там. Злетів він на вершину, взяв у принцеси золоте яблуко і тут же повернув коня, спустився з гори і зник з очей, так що ніхто й отямитися не встиг.
Коли брати повернулися до Аскеладдена ввечері додому, вони розповіли, як знову ніхто не міг піднятися на скляну гору.
А потім розповіли вони і про лицаря в золотих обладунках.
- Ось це було здорово! Іншого такого лицаря в усьому світі не знайти, - говорили вони.
- От би мені подивитися, - сказав Аскеладден.
- Та вже його кольчуга виблискувала точно так, як вугільна купа, в якій ти вічно копаєшся, брудна скотина! - Відповідали брати.
На другий день - справа була ввечері - всіх лицарів і принців запросили до короля і принцеси, щоб той, у кого виявиться золоте яблуко, показав його всім. Але приходили гості один за іншим - спочатку принци, а потім вже лицарі, - а золотого яблука ні в кого не було.
- У когось-то воно повинно бути! - Сказав король. - Адже всі ми бачили своїми очима, як вершник піднявся на гору і взяв його собі!
І він віддав наказ, щоб усі жителі країни прийшли до палацу, та як він хотів перевірити, чи немає у них золотого яблука. І прийшли вони всі по одному, але яблука ні в кого не було. Ось під кінець з'явилися до короля і брати Аскеладдена. Були вони самі останні, а король запитав, чи немає кого-небудь ще в королівстві.
- Так от, є у нас брат, - відповіли вони, - тільки в нього не може бути яблука:
він у ці дні жодного разу з печі не злазив.
- Все одно, - сказав король. - Раз всі побували в палаці, хай і він прийде.
І ось привели Аскеладдена в королівський палац.
- Чи не в тебе золоте яблуко? - Запитав король.
- Так, ось одне, ось інше, а ось і третє, - відповів Аскеладден і вийняв з кишені всі три яблука одне за іншим.
А потім скинув з себе брудне лахміття, і всі побачили золоті обладунки, і вони так блищали, що очам було боляче.
- Ну, бери собі мою дочку і півкоролівства на додачу, ти все це заслужив, - сказав король.
Зіграли вони весілля, і дісталася Аскеладдену в дружини прекрасна принцеса.